Конкурс із написання есе "Війна за Свій шлях"

 

                                      Есе «Війна за Свій шлях»

Справжнє людське щастя неможливе без миру в країні. Це ми всі зрозуміли, коли почалася війна. І саме в такі важкі часи для кожного з нас і країни в цілому ми повинні згуртовуватися, об’єднувати всі наші сили для подолання ворога. Т. Г. Шевченко молив Всевишнього: «Єдиномисліє подай  і братолюбіє пошли». Саме цього деяким українцям  не вистачало раніше, до війни, не вистачає і зараз, аби зрозуміти , що  ми повинні робити все можливе для того, щоб Україна була сильною, незалежною і мирною країною.

У  час комп’ютеризації війна не є перешкодою для отримання інформації. У фейсбук, інстаграм, тік-ток знайомі і незнайомі мені люди виставляють відео, фото, які цікаві їм. Деякі мене зацікавлюють, інші- переглядаю машинально, а бувають такі, що викликають у моїй душі почуття сорому.

Мені соромно за свою безпорадність. Бачу відео , в якому бабуся залишилася без хати, даху над головою тому, що у її дворі розвернувся ворожий танк і зруйнував усі будівлі. А зараз ідуть дощі. І треба десь зігрітись, зварити їжу, висушити одяг. І як їй жити далі? Адже вона втратила все, що надбала протягом життя.

Мені соромно за тих, хто нищечком розтягують гуманітарну допомогу, яка призначена постраждалим від бойових дій людям, які залишилися без даху над головою і роботи.

Мені соромно за тих українців, що виїхали за кордон як біженці та отримують допомогу. А свої будинки, квартири, кімнати здають за великі гроші співвітчизникам, що дійсно постраждали від військових дій. А ті орендодавці гуляють Польщею, Чехією, Німеччиною і наживаються на війні.

Мені соромно за своїх земляків, що шикують у ресторанах. Гуляють пишні весілля, влаштовують бенкети в той час, коли гинуть люди, діти на війні.

Мені соромно за українців, які не допомогли полякам , що привозили гуманітарну допомогу в Україну і стояли в чергах на кордоні. Ті,  хто живе неподалік,  не захотіли допомогти водіям в цій ситуації. Принести продукти , або хоча б чай, каву, бутерброди. Адже саме поляки першими відгукнулися на нашу біду. Не можна забувати тих , хто простягнув руку допомоги тоді, коли тобі було важко.

Ми ж українці! З діда прадіда передавалися заповіді  в родинах про чесність , порядність, повагу до батьків, любов до свого краю, людей , взаємодопомогу та підтримку один одного у важкі часи. Адже наша сила в єдності, згуртованості , бо тільки завдяки єдності та згуртованості ми зможемо зберегти нашу державу. А значить бути щасливими тут вдома, в своїй любій Україні!

Я пишаюся своїми батьками , які перерахували на ЗСУ по тисячі «Зеленського». Підтримують коштами бійців, що лікуються від поранень, які отримали під час боїв за нашу землю. Я вдячна своїм сусідам, односельцям. Вони діляться своїми запасами на зиму і несуть овочі, консервацію в сільську раду для передачі продовольчої посилки нашим захисникам на  передову . Мої батьки разом з батьками однокласників складаються грошима і купують гумові чоботи, ковдри, білизну, шкарпетки, засоби гігієни, які потім передадуть нашим захисникам.

Моя Батьківщина в мене одна, як одна мати і одна мова! Яких я дуже люблю і пишаюся тим, що я українка! Згадайте слова Кобзаря: «Любітеся, брати мої, Україну любіте…» Я дуже хочу, щоб скоріше настала Перемога, щоб був мир на Україні!